Герої ДПТНЗ "Сновське вище професійне училище лісового господарства":
Авдієнко Максим Олександрович
(29.01.1998 – 05.09.2018)
Народився 29 січня 1998 року у с. Гірськ Сновського району. У 2013 році закінчив Щорську районну гімназію, вступив до Щорського вищого професійного училища лісового господарства, яке закінчив у 2016 році, отримав професію «озеленювач, лісник, єгер».
27 липня 2016 року пішов боронити незалежність та суверенітет України, підписавши контракт. Після навчального центру проходив військову службу в зенітно-артилерійському підрозділі 36-ї окремої бригади морської піхоти.
5 вересня 2018 року загинув у ході виконання бойового завдання в зоні проведення ООС поблизу н.п. Водяне Волноваського району Донецької області.
Похоронений у с. Гірськ Сновського району.
Указом Президента України № 47/2019 від 28 лютого 2019 року "за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України" нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Бубенко Роман
(05.06.1979-26.07.2023)
Народився 5 червня 1979 року у Харкові. З часом родина переїхав на Сновщину. Протягом 1994-1996 років навчався в Петрівській середній школі. У 1997 році закінчив середнє професійно-технічне училище №7 міста Щорс (нині — Сновськ) за професією "тракторист – машиніст, лісник".
Протягом проходження строкової військової служби опанував військово-облікову спеціальність "механік — водій танку Т-64Б".
Протягом 2017-2020 років захищав Україну на сході у складі одного з підрозділів військової частини А1815.
Після початку повномасштабної війни знову став до лав ЗСУ і повернувся до військової частини А1815 на посаду командира танкового взводу.
Помер у лікарні Дніпропетровщини 26 липня 2023 року від отриманих поранень під час виконання бойового завдання.
Попрощалися з воїном у Чернігові в Катерининській церкві, поховали на кладовищі Яцево.
Бердник Іван Ігорович
(17.08.1997- 11.04.2022)
Народився і виріс Іван у Тихоновичах. «Стане генералом», – так у селі говорили про Івана Бердника. Закінчив 2014 року місцеву школу, потім навчався у Сновському вищому професійному училищі лісового господарства.
У свої неповні 18 ( у 2014-му ) штурмував віськкомат – рвався боронити рідну Батьківщину. 2015-го морпіх Бердник був уже в зоні АТО. «Курс молодого бійся Ваня пройшов у Широкіному», – розказує батько воїна Ігор Іванович. Вони з дружиною не пропускали жодного повідомлення з цієї гарячої точки. Ситуація там змінювалася постійно: село переходило під контроль то терористів так званої "ДНР", то підрозділів ЗСУ. Бої тривали і після підписання Мінських угод.
Потім була Сартана. Це всього 17 кілометрів від Маріуполя. Іван небагато розказував про те, що йому довелося пережити. Та батькові, щоб зрозуміти це, часто було достатньо навіть кількох коротких телефонних фраз. «Якось у нього вирвалося: «Сунуть їхні танки, а в нас тільки один бронетранспортер». А коли йшлося про можливий полон, Іван сказав, що не знає такого слова: «Обвішаюсь гранатами, сам загину, але і їх - хоч кількох - потягну за собою». Після року служби в зоні АТО вступив до Львівської академія сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. Після закінчення міг би зайняти перспективну спокійну посаду. Та він і слухати не захотів. Обурився: «Я ж не штабний пацюк. І додав своє коронне: «Хто, якщо не ми?» – згадує батько.
Ці слова він часто чув від сина і під час нинішньої війни: командир десантно-штурмової роти 137-го окремого батальйону морської піхоти старший лейтенант Іван Бердник із перших її днів воював у Запорізькій області.
Телефонував додому тільки-но випадала нагода. Не казав, що небезпеки нема. Іноді говорив: «Зараз тихо!. Іноді: «Хтозна, може, й тобі, батьку, ще доведеться воювати». Іноді замість Івана на зв'язку була Настя - його кохана з Маріуполя. Теж військова. Батьки, молодший брат із дружиною знали: Іван уже освідчився їй. Весілля мало бути після війни.
Але його не буде. Ніколи. Усе обірвалося 11 квітня під селом Новозлатопіль Гуляйпільського району. Іван Бердник отримав смертельне поранення в голову.
Про його останні хвилини рідні дізналися від бойових побратимів, що привезли героя майже за тисячу кілометрів, щоб поховати в рідному селі. «Хлопці розказали, що везли Івана після поранення на БТРі. Він втратив багато крові. Та все ж таки час від часу приходив до свідомості. Вони до останнього сподівались, що лікарі зможуть його врятувати - тільки б встигнути доправити живим! Проте смерть виявилася сильнішою. Усім запам'яталося, як Іван розплющив очі, обвів друзів поглядом, навіть посміхнувся. Сказав: «Ну що, добре ми їм навішали?» - переповідають батьки.
Близнюк Олексій Олегович
(22.06.1997- 04.08.2022)
Народився 22 червня 1979 року в місті Щорс (нині – Сновськ). Закінчив міську школу №1, після навчався у місцевому професійному училищі. З 1997 по 1999 рік ніс строкову службу в морській частині прикордонних військ. Останнім час працював монтером у Київській дистанції колії АТ «Укрзалізниця».
Після оголошення в країні воєнного стану Олексій був призваний 25 квітня до лав Збройних Сил України і, не вагаючись, пішов захищати країну від ворога. Наш земляк потрапив до складу одного з військових підрозділів Чернігівщини. Служив у стрілецькому батальйоні поруч зі своїм рідним братом. У травні він приєднався до 58-ї окремої механізованої бригади, у складі якої давав гідну відсіч загарбнику та боровся за свободу рідної землі.
4 серпня 2022 року Олексій Близнюк під час виконання бойового завдання потрапив під ворожий обстріл. Поранення від вибуху ворожого снаряда виявилися смертельними. Життя солдата обірвалося …Без батька залишилася донька і вдовою – дружина. Не побачать більше сина живим батьки.
9 серпня із Захисником назавжди попрощалися рідні, друзі, військові, керівники громади. Траурний кортеж з тілом загиблого Героя живим коридором, стоячи на колінах, сотні сновчан проводжали в останню путь. На площі Небесної Сотні хвилиною мовчання вшанували Олексія Близнюка та всіх загиблих у війні з російськими окупантами.
Борисенко Олександр Олександрович
(09.02.1984-12.06.2023)
Народився Олександр 9 лютого 1984 року в м. Щорс, закінчив Щорську ЗОШ I-III ступенів № 3.
З 2002 по 2003 рік проходив строкову військову службу у Збройних Силах України.
У 2013 році закінчив Щорський ВПУЛГ, отримавши спеціальність «вальник лісу».
З 2013 року працював у ВП «Конотопська дистанція електропостачання» електромонтером.
З 22.04.2015 по 06.07.2016 служив по мобілізації у військовій частині В0693.
З першого дня повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну Олександр пішов захищати Україну від ворога по мобілізації.
Проходив військову службу в військовій частині А1815 на посаді командира стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону.
Вдома на воїна чекали мати і брат. 12 червня 2023 року для них навіки став чорним днем, коли російські окупанти безжально обірвали життя їхнього Олександра…сталося це в районі села Сторожове, Волноваського району Донецької області під час виконання службових обов’язків, внаслідок мінометного обстрілу.
Гончаренко Віктор Васильович
(29.07.1972 - 04.06.2016)
Народився 29 липня 1972 року в селі Прибинь Корюківського району.
У 1987 році закінчив Прибинську загальноосвітню школу, а в 1989 році –Перелюбську загальноосвітню школу Корюківського району. Закінчив Сновське вище професійне училище лісового господарства за спеціальністю “водій”.
Працював у рідному селі водієм.
Призваний до Збройних сил України у січні 2015 року. Солдат 1-ї окремої танкової бригади. Брав участь у бойових діях проти російсько-терористичних угруповань на території Донецької та Луганської областей.
Демобілізований у вересні 2015 року.
Помер 4 червня 2016 року через серцевий напад.
Похований у селі Прибинь.
Грабовець Дмитро
(27.05.1986-17.06.2023)
Народився 27 травня 1986 року у Сновську. У 2002 році закінчив Сновську середню ЗОШ. Після закінчення школи здобув фах кухаря-кондитера у Сновському професійно-технічному училищі №7, яке закінчив у 2005р. Одружився, жив із родиною у Чернігові.
З 2005 по 2006 роки проходив строкову військову службу. Працював в охоронній фірмі “Балу”. З 2008 року працював начальником цеху “Сівер Еко Полімер”.
Під час повномасштабної війни чоловік був мобілізований до лав Військово-морських сил ЗСУ. Служив у 37-ій окремій бригаді морської піхоти. З 3 грудня 2022 року служив у складі одного з підрозділів військової частини А4548, був бойовим медиком.
«Коханий чоловік, люблячий батько єдиної доньки. Відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконував військовий обов'язок», – зазначила дружина загиблого Юлія.
Загинув Дмитро Грабовець 17 червня 2023 року під час штурмових дій в районі селища Велика Новосілка на Донеччині.
Поховали військовослужбовця на кладовищі «Яцево» у Чернігові. У Дмитра залишилися мама, троє братів, дружина і донька.
Гук Михайло Сергійович
(28.01.1991-28.03.2022)
Народився Михайло 28 січня 1991 року в селі Безуглівка Щорського району Чернігівської області. У 2006 році закінчив Єлінську ЗОШ I-II ст., у 2009 році – Щорське вище професійне училище лісового господарства. З 2009 по 2010 проходив строкову військову службу.
3 29.01.2015 по 28.03.2016 року був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації до військової частини В2830 на посаду командир відділення – командир бойової машини.
З 30.11.2016 призваний на військову службу за контрактом, проходив військову службу 105 прикордонному загоні імені князя Володимира Великого Держаної прикордонної служби України. Перебував на посаді інспектора прикордонної служби 2 категорії – техніка відділення інженерного облаштування державного кордону відділу прикордонної служби «Гірськ». З 2015 року – учасник бойових дій.
Під час повномасштабного вторгнення рф в Україну Михайло разом з побратимами пішов захищати Чернігів і загинув як Герой.
Лише 1 серпня 2023 року, Сновська громада проводжала в останню земну дорогу старшого сержанта Михайла Сергійовича ГУКА, який героїчно загинув виконуючи службовий обов’язок 28 березня 2022 року під час оборони міста Чернігів.
Заєць Микола Миколайович
(09.09.1995-28.12.2022)
Народився Микола 9 вересня 1995 року у селі Гута-Студенецька. У 2010 році закінчив Шишківську ЗОШ І-ІІІ ст., а потім – Сновське Вище професійне училище лісового господарства.
У 2015-2017 рр. проходив військову службу за контрактом у в/ч А 0415.
Після масового нападу російських агресорів на Україну 6 вересня 2022 року Микола Заєць був призваний по мобілізації 2-им відділом Корюківського РТЦК та СП. Проходив військову службу на посаді старшого водія-електрика радіорозвідки розвідувальної роти.
Він був надійним товаришем і другом, вірним військовій присязі. Виявивши стійкість і мужність, захищаючи українську землю від російських окупантів, солдат ЗАЄЦЬ Микола Миколайович загинув 28 грудня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Курдюмівка Донецької області отримав поранення несумісні з життям внаслідок мінометно-артилерійського обстрілу.
Миколу поховали у рідному селі Гута-Студенецька.
Кобець Михайло Олександрович
(23.06.1995 - 03.06.2017)
Народився 23 червня 1995 року в селі Білошицька Слобода Корюківського району. У 2012 році закінчив Рибинську ЗОШ І-ІІІ ст. У 2015 році - Щорське вище професійне училище лісового господарства.
4 листопада 2015 року був призваний на строкову військову службу у в/ч 3821/ 137-й окремий батальйон морської піхоти (с. Дачне Біляївського району Одеської області).
18 листопада того ж року підписав контракт зі Збройними силами України.
Матрос, навідник баштової установки БТР 137-го окремого батальйону морської піхоти Військово-Морських Сил України.
3 червня 2017 року під час артилерійського обстрілу позицій українських військ поблизу населеного пункту Чермалик Волноваського району Донецької області отримав поранення несумісне з життям. Під час транспортування до шпиталю помер від втрати крові. Похований 7 червня 2017 року на місцевому кладовищі в с.Білошицька Слобода Корюківського району.
Указом Президента України № 216/2017 від 9 серпня 2017 року "за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Кордик Дмитро Юрійович
(26.12.1999 р. -20.04.2023 р.)
Народився 26 грудня 1999 року в с. Хотівля Городнянського району.
Після закінчення школи вступив до Сновського ВПУЛГа, яке закінчив у 2019 році, здобувши спеціальність «штукатур».
З 19 червня 2020 року по 30 листопада 2021 року проходив строкову службу.
Мобілізований 26 жовтня 2022 року.
Службу проходив на посаді стрільця – номеру обслуги відділення морської піхоти батальйону морської піхоти в/ч 0216.
Загинув 20.04.2023 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Новобахмутівка, Покровського району, Донецької області.
Поховали Героя 9 травня 2023 року в рідному селі Хотівля.
Кравченко Олег Олександрович
(05.10.1972-30.04.2023)
Народився Олег 5 жовтня 1972 року в с. Тур’я.
У 1988 році закінчив Щорську середню школу №1, а згодом – місцеве ПТУ №7. Довгий час працював у місті на заводі ім. Артема. З 2018 по 2020 рік – слюсарем у філії Корюківського райавтодору, а потім у ФОП Дугель Сергій Олександрович.
Під час повномасштабного вторгнення російських військових на нашу землю з 2 грудня 2022 року Олег Олександрович був призваний на військову службу по мобілізації 2-гим відділом Корюківського РТЦК та СП до складу військової частини А1376. Він виконував бойові завданні на сході України на посаді стрільця-санітара, разом з побратимами потрапляв під обстріли.
Не шкодуючи своїх сил і здоров’я він до останнього боровся за звільнення нашої держави від ворога, наближаючи Перемогу. Був вірний військовій присязі і своєму народу. 30 квітня 2023 року серце солдата не витримало і зупинилося назавжди…
Костюченко Юрій Миколайович
(17. 08. 1977 – 04. 10. 2014)
Народився 17 серпня 1977 року в селі Займище Сновського (Щорського) району Чернігівської області. Початкову освіту здобув у місцевій школі, продовжив освіту в Щорській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. № 1, яку закінчив у 1992 році. У 1992 році вступив до Щорського професійно-технічного училища № 7, яке закінчив у 1994 році, та здобув спеціальність «столяр-тесля».
28 листопада 1995 року був призваний на строкову службу до лав Збройних сил України. Службу проходив у Луганській області.
Після повернення працював у ПСП «Промінь», ВАТ «Обрій» та на інших підприємствах у м. Щорс (зараз Сновськ). Призваний за мобілізацією до лав Збройних сил України 20 червня 2014 року. Молодший сержант, командир танка 2-го батальйону 1-ї окремої танкової бригади.
Загинув 4 жовтня 2014 року, захищаючи Донецький аеропорт. Похований 31 жовтня 2014 року в селі Займище Сновського району.
Указом Президента України № 270 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). У пам’ять про Юрія Костюченка в жовтні 2015 року на будівлі Щорського вищого професійного училища лісового господарства встановлена меморіальна дошка.
Науменко Олег Геннадійович
(04. 02. 1989 – 16. 02. 2015)
Народився 4 лютого 1989 року в селищі Холмах Корюківського району Чернігівської області. У 2007 році закінчив Холминську ЗОШ І-ІІІ ступенів Корюківського району, у 2009 році – Щорське вище професійне училище лісового господарства.
Від 28 жовтня 2009 року до 12 жовтня 2010 року проходив строкову військову службу в лавах Збройних сил України.
Від грудня 2010 року працював на різних посадах у МВС. Від серпня 2014 року – помічник оперативного чергового Корюківського РВ УМВС. У лютому 2015 року був направлений у зону проведення АТО у складі зведеного загону міліції Чернігівської області. 15 лютого під час обстрілу блокпоста російсько-терористичними військами біля Чорнухиного Луганської області отримав осколкові вогнепальні поранення і був доставлений бійцями 128-ї гірсько-піхотної бригади до військовопольового шпиталю поблизу Дебальцевого Донецької області. Наступного дня колона, яка транспортувала поранених у Бахмут, була обстріляна бойовиками, і зв’язок із Олегом перервався. На жаль, живим Олега Науменка знайти не вдалося. 10 березня тіло загиблого міліціонера впізнала його дружина серед тіл, переданих представниками терористичної ДНР до бюро судово-медичних експертиз м. Дніпра.
Похований 11 березня 2015 року в селищі Холмах Корюківського району Чернігівської області.Указом Президента України № 316 від 8 червня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). У пам’ять про Олега Науменка в жовтні 2015 року на будівлі Щорського вищого професійного училища лісового господарства встановлено меморіальну дошку.
Овдій Ігор Анатолійович
(09.05.1985-28.03.2022)
Народився Ігор 9 травня 1985 року в м. Щорс. У 2000 році закінчив міську школу № 3, у 2003 році – Щорське ПТУ №7. З 30 жовтня 2003 по 20 квітня 2005 року проходив строкову військову службу.
Згодом з листопада 2005 року пішов служити за контрактом у 105-му прикордонному загоні імені князя Володимира Великого Держаної прикордонної служби України. У 2015 році брав участь в антитерористичній операції на сході України. Одружений, разом з дружиною виховували сина та доньку.
Жорстока війна з російськими окупантами обірвала життя воїна при виконанні службових обов’язків 28 березня 2022 року під час оборони міста Чернігів.
Поховали Ігоря Овдія на Алеї Героїв міського кладовища 25 вересня 2023р.
До смерті не можна звикнути. Тому кожна така втрата відгукується пекучим болем і ятрить незаживаючою раною душу кожного з нас.
Висловлюємо щирі слова співчуття рідним та близьким загиблого, схиляємо голови в скорботі, сумуємо і плачемо разом з вами. Пам’ятатимемо завжди, якою ціною нам дістається право на життя.
Сергійко Вадим Анатолійович
(26.01.1986-23.09.2023)
Народився Вадим у місті Сновськ 26 січня 1986 року, закінчив у 2003 році Щорську районну гімназію, навчався у місцевому ПТУ №7 за спеціальністю бухгалтер. Вищу освіту отримав у Національній юридичній академії імені Ярослава Мудрого. Працював тренером-викладачем з вільної боротьби Щорської ДЮСШ «Колос» та на різних посадах в органах внутрішніх справ України. Згодом працював помічником приватного нотаріуса у Сновську до початку повномасштабного вторгнення росії.
Вадим Сергійко у 2015-2019 роках був помічник Народного депутата України VIII скликання Анатолія Євлахова.
У 2020 році жителі Сновщини довірили йому представляти їхні інтереси - він був обраний депутатом Сновської міської ради від політичної партії «РІДНИЙ ДІМ». Вадим увійшов до складу постійної комісії з питань містобудування, будівництва, земельних відносин та охорони природи. Був справжнім патріотом своєї країни, активним депутатом, завжди відстоював свою позицію та позицію своїх виборців.
7 квітня 2022 року був призваний по мобілізації другим відділом Корюківського РТЦК та СП і не вагаючись ні хвилини пішов захищати Україну від ворога.
До військової частини А 0693 був переміщений 23 травня 2022 року, де проходив військову службу. Завжди користувався повагою серед побратимів, підтримував їхній бойовий дух.
23 вересня 2023 року став чорним днем для рідних, близьких, друзів, колег і побратимів Вадима. Його життя обірвалося під час виконання військового обов’язку поблизу населеного пункту Федорівка Донецької області.
Вадим був справжнім Героєм, він віддав своє життя захищаючи нашу Батьківщину та наш спокій. Його пам'ять буде завжди жити серед нас, його подвиг вічно будуть пам'ятати.
Ткаченко Андрій Іванович
(25.04.1980-01.05.2023)
Народився він 25 квітня 1980 року в с. Попільня. У 1997 році закінчив Попільнянську середню школу, потім Щорське СПТУ №7, отримав професію лісника. З 1998 по 2000 рік проходив строкову військову службу. Згодом працював у ТОВ «Древосновськ».
На військову службу по мобілізації був призваний 16 листопада 2022 року 2-гим відділу Корюківського РТЦК та СП. Служив у складі військової частини А0284 на посаді навідника десантно-штурмового відділення.
Відданий військовій присязі на вірність українському народові, мужньо виконавши військовий обов’язок Андрій загинув у бою за Україну, її свободу і незалежність від рук російських окупантів 1 травня 2023 року поблизу населеного пункту Іванівське Бахмутського району Донецької області. Поховали Андрія в його рідному селі.
Ткаченко Василь Олександрович
(28.05.1987-28.03.2022)
Народився 28 травня 1987 року в селі Великий Щимель на Сновщині. Професійну освіту хлопець здобував у Щорському професійно-технічному училищі № 7
З 2015 року Василь проходив службу в лавах прикордонного відомства в Чернігівському прикордонному загоні. Колеги та друзі завжди цінували його за життєрадісність, добродушність та щирість. З початком повномасштабного вторгнення російських агресорів захисник-прикордонник став на оборону Чернігова. 28 березня Василь поїхав на чергове бойове завдання, тоді його побратим Олександр побачив товариша востаннє: «Коли він виїжджав на бойове завдання, він сідав у пікап на борт і в нього була посмішка щира, від душі. Ще помахав руками і сказав: «Хлопці, тримайтеся! Завтра побачимось»».
На жаль, Василь потрапив у ворожу засідку. Росіяни обстріляли машину і вона загорілася. Тіло Героя дуже обгоріло і його не могли впізнати. Весь цей час рідні й друзі сподівалися, що Василь живий, та чекали на нього.
ДНК-експертиза тривала дуже довго і тільки через пів року рідні дізналися про результати. Заступник начальника Чернігівського прикордонного загону Юрій Безкостюк розповів, що проти українських захисників ворог використав абсолютно все, що тільки міг використати, застосував всі види озброєння, зокрема й гранатомети, і вогнемети.
Василю Ткаченко було 34 роки. Без батьківської любові залишилися двоє діток, вдовою стала молода дружина, у якої до останнього дня була надія побачити чоловіка живим, не дочекалися сина мати й батько.
Провести загиблого воїна в останню путь прийшло кілька сотень людей. Вони вшанували його пам'ять квітами і хвилиною мовчання. Похоронна процесія йшла від дому до центру села, де пройшов траурний молебень. Там Захисника зустрічали на колінах.
Шумський Євген Сергійович
(01.08.1994- 30.08.2022)
Народився 1 серпня 1994 року в с.Турʼї на Сновщині в простій селянській родині. Навчався в школі рідного села, де і закінчив 11 класів. Ще під час навчання у школі хлопець втратив батьків, залишився зі старшим братом. Тож у подальшу життєву дорогу Євген вирушив сам, наполегливо працюючи. Здобув професійно-технічну освіту в Щорському професійному ліцеї лісового господарства.
Попри випробування долі Євген завжди залишався чуйною та щирою, справедливою та розсудливою людиною. Він активно займався спортом, не один раз захищав на змаганнях свою сільську команду. Завжди дотепно жартував та мав веселу вдачу. А ще був надійним товаришем, готовим підставити плече в будь-якій ситуації. Виділяла Євгена серед юнаків ще одна його риса – ділитися з людиною останнім. «Якщо хтось потребував допомоги – Євген приходив першим», – так характеризують чоловіка односельці, хлопці, з якими він брав участь у спортивних змаганнях, захищаючи честь громади.
Доросле життя Євген будував у Сновську, де і зустрів свою майбутню дружину Тетяну ( учасницю АТО, нині працює медсестрою терапевтичного відділення). Створили сім’ю, у якій народився синочок. Батьки безмежно раділи його першим життєвим крокам, облаштовували у Сновську своє тихе родинне гніздечко, де залюбки збиралися друзі та рідні родини.
І плекалися мрії, думали про світле майбутнє, про мир і щастя. Натомість 4 червня 2022 року Євгена мобілізували до лав Збройних Сил України. І він, не вагаючись, пішов захищати країну від ворога.
30 серпня 2022 року життя захисника обірвалося… Євген загинув під час бойового зіткнення з ворогом та артилерійського обстрілу позицій військової частини в районі Новомиколаївки Херсонської області.
Герой сам так рано залишився сиротою, тепер сиротою залишився і його 4-річний син Артем, не дочекалися повернення Євгена кохана дружина Тетяна та брат Олександр.
4 вересня 2022р. вся Сновщина, схиливши голови та стоячи на колінах, прощалася зі своїм Героєм. На центральній площі міста Сновська відбулося прощання із загиблим воїном. На церемонії поховання були присутні керівники громади, староста, військові, рідні, друзі, однокласники та односельці. У рідному селі Тур'ї Героя також зустрічали живим коридором. Місцевий священик відслужив поминальну службу, а трикратний салют біля могили сповістив, що тут навіки спочив захисник України, який віддав своє життя за рідну землю. Поховали Євгена в рідному селі поряд з батьками.
Шилкін Роман Серійович
(17.02.1999-04.02.2023)
Народився 17 лютого 1999 року у селі Великий Щимель на Сновщині. У 2014-му році закінчив Новомлинську школу, а у 2017 році опанував спеціальність "озеленювач, лісник, єгер" у Сновському вищому професійному училищі лісового господарства.
У 2019 році Роман розпочав проходження строкової військової служби, а у листопаді 2021-го - підписав контракт та долучився до складу військової частини А2167. Службу ніс на посаді майстра ремонтної роти автомобільної техніки. 4 лютого 2023 року під час виконання чергового бойового завдання поблизу Вугледара на Донеччині Роман Шилкін потрапив під ворожий мінометний обстріл, отримав травми, які виявилися несумісними з життям.13 лютого 2023р його поховали на кладовищі села Нові Млини.
Ященко Дмитро Сергійович
(15.08.1995- 03.02.2023)
Народився Дмитро 15 серпня 1995 року в місті Щорс. Закінчив Щорську ЗОШ I-III ступенів № 2, а потім Щорське вище професійне училище лісового господарства.
З 26.02.2016 по 26.02.2019 року проходив військову службу за контрактом при військовій частині А0415 на посаді механіка - радіотелефоніста.
У 2020 році проходив військову службу за контрактом в 105 прикордонному загоні імені князя Володимира Великого Державної прикордонної служби України. З 16.09.2020 року - інспектор прикордонної служби 3 категорії військової частини 2382 11 прикордонного загону.
В 2020-2021 року приймав участь в бойових діях на території Донецької та Луганської областей.
Героїчно загинув 03 лютого 2023 року, отримавши поранення несумісні з життям, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України поблизу населеного пункту Бахмут Донецької області.